Офіційній сайт, блог та архів
Сьогодні продовжуємо серію коломийок, а зокрема познайомлю вас із жартівливими коломийками. Жартівливі коломийки найперше пов’язані з тим , як молоді люди приходять на різноманітні гулянки, де добирають собі пару, закохуються одне в одного, змагаються із суперниками за прихильність дівчини чи хлопця, зустрічаються, одружуються тощо. Однак весь цей неодмінний процес відбувається із численними жартами й смішками, без яких наш життєрадісний народ не обходиться в жодних життєйських ситуаціях.
Гапчи́нська Євгенія Генадіїївна (15 листопада 1974, Харків) — українська художниця-живописець. У 1992 році закінчила Харківське художнє училище, в 1999 році — Харківський художньопромисловий інститут. У період із 1996 до 1997 рoку стажувалася в Нюрнберзькій академії образотворчих мистецтв (Німеччина). Здобувши освіту, вона тривалий час не могла працевлаштуватися за фахом. У 2000 році переїхала до Києва, де обіймала посади менеджера у філії іноземної компанії, що торгувала пластиком, фахівця з манікюру, митного брокера, декоратора.
Євгенія Гапчинська – одна з найбільш знаменитих українських художниць, яка має свій неповторний стиль. Малюючи маленьких смішних чоловічків із зворушливими написами, Гапчинська називає себе “Постачальником щастя № 1″…
Картини популярної української художниці Євгенії Геннадіївни Гапчинської знаходяться в багатьох музеях світу, вони користуються великим успіхом у приватних колекціонерів, серед яких актриса І. Чурикова, музикант В. Співаков, футболіст А. Шевченко, актор О. Янковський, письменник І. Малкович, тенор Лучано Паваротті та інші відомі особи. Роботи Є.Г. Гапчинської, виконані у «дитячій» манері, на диво життєрадісні та світлі, персонажі її творів — маленькі, кумедні, зворушливі чоловічки — надзвичайно привабливі. Сама художниця називає себе «постачальником щастя №1», тому що її творчість повертає глядачів у світ дитинства, повного радості та любові.
Є у світі,добрі люди,всякі співаночки,
Та кращої не знайдете від коломийочки
Коломийку заспіваю, як ми веселенько,
Коломийку заспіваю, як болить серденько
Коломи́йки — традиційний жанр української фольк-музики і хореографії. Коломийка-дворядкова народна пісня (співанка). Кожен рядок коломийки має 14 складів з обовязковою цезурою (паузою) після восьмого складу.Вона може виступати як приспівка до танцю або існувати незалежно від нього. Часто коломийки об”єднуються у в”язанки.
Порівняно з ліричною піснею коломийка – явище простіше, вона дає лише кілька штрихів, за якими можна домислити розгорнуту картину, або цими штрихами і вичерпується смисл сказаного.
Роп’я́ник Ігор Остапович (25 жовтня 1957, Станіслав, нині Івано-Франківськ) — український живописець, журналіст.
Малювати любив змалку, однак в юнацькі роки більше тяжів до фотографічної творчості і кіномистецтва (учасник багатьох фотовиставок, автор декількох кінострічок, які демонструвалися на оглядах-конкурсах аматорських фільмів). Під час служби в армії (1975-1977) захопився ще й різьбою по дереву. І лишень після того, як вступив у Львівський університет й унирнув у вир культурно-мистецького життя древнього Львова з його численними музеями, галереями, художніми виставками, тоді й зрозумів, що малярство – його друга, а може, й головна стихія. Паралельно з набуттям журналістського фаху навчався у Московському заочному університеті мистецтв, брав приватні уроки у відомих львівських митців Володимира Ткаченка, Володимира Патика, Зеновія Кецала. Тоді ж, у студентські роки, у Львові відбулись і його перші персональні виставки, які отримали схвальні відгуки і високу оцінку глядачів
Владисла́в Е́двардович Є́рко (1 липня 1962, Київ) — український художник-ілюстратор, відомий своєю співпрацею з видавництвом «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Член Національної спілки художників України з 1989 року.
Навчався в Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова, проте не закінчив його через конфлікт з викладачами.
Серед робіт Єрко найбільшим визнанням і популярністю користуються ілюстрації до українського видання серії книг Джоан Роулінг про Гаррі Поттера, до серії романів Карлоса Кастанеди та Пауло Коельо (ілюстрації Єрка до книг Коельо видавництво «Софія» навіть випустило окремим альбомом, пояснюючи це тим, що «при багаторазовому збільшенні в ілюстраціях Єрко проступають все нові й нові деталі»
Іва́н Степа́нович Марчу́к ( 12 травня 1936, с. Москалівка, Лановецький район, Тернопільська область) — український живописець, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка. Почесний громадянин Тернополя.
2007 року потрапив до рейтингу 100 найвизначніших геніїв сучасності, який уклала британська газета The Daily Telegraph.
Доробок митця налічує більш ніж 4 000 творів і понад 100 персональних виставок.
До 1988 року Спілка художників офіційно не визнавала творчість Івана Марчука, хоча він мав понад 15 експозицій у різних містах колишнього СРСР (перші виставки 1979 і 1980 років у Москві [1]). І лише 1988 року його прийняли у члени Спілки художників України.
Є засновником нових стилів у мистецтві, зокрема «пльонтанізму» (таку назву митець жартома дав своєму стилю – від слів «плести», «пльонтати»: картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток).
Сьогодні його картини вражають мистецтвознавців Європи, Америки, Австралії, йому пропонують виставлятися в найкращих залах світу, і це все на противагу минулому гонінню та переслідуванню в Україні.
Про періоди своєї творчості художник говорить:
«Було дев’ять періодів творчості, „дев’ять Марчуків“, і кожен з них чимось дивує. Я, в першу чергу, себе повинен дивувати. Щось весь час крутиться в голові, треба щось нове робити. І „десятий“ Марчук буде обов’язково. Визріває».
1996 — отримав звання Заслуженого художника України.
7 березня 1997 — став лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка
2006 — Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. Сьогодні «Золота гільдія» нараховує 51 художника з усього світу [Джерело?].
У жовтні 2007 був включений до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності» (72-е місце)[5]. На формування рейтингу впливали: роль в зміні системи поглядів, суспільне визнання, сила інтелекту, досягнення та культурна значимість кожного з кандидатів.
Картини Івана Марчука зберігаються в багатьох колекціях у різних країнах світу.
Володимир Семенович Висоцький (рос. Владимир Семёнович Высоцкий; 25 січня 1938, Москва — † 25 липня 1980, Москва) — видатний радянський актор, співак і поет (бард), класик жанру авторської пісні, автор низки прозаїчних творів, заслужений артист РРФСР (1986, посмертно) і лауреат Державної премії СРСР (1987, посмертно).
Висоцький написав близько 700 пісень і віршів, з великим успіхом гастролював у СРСР і за кордоном.
Самостійно й у співавторстві створив кілька прозаїчних творів.
Як актор зіграв близько тридцяти ролей у фільмах (зокрема «Місце зустрічі змінити не можна», «Вертикаль»).
Учасник постійної трупи театру Драми і комедії на Таганці.
Висоцький особливо прославився виконанням своїх авторських пісень під акустичну гітару. У роки суворої цензури він зачіпав цілу низку заборонених тем, чому і сам багато в чому був під забороною, — в радянські часи його записи розповсюджувалися майже виключно на магнітоальбомах, заборонялися зйомки у низці фільмів, виїхати за кордон стало можливим тільки завдяки активним діям дружини — французької актриси Марини Владі.
Венеція (італ. Venezia, вен. Venesia) — місто та муніципалітет на північному сході Італії, столиця регіону Венето. Венеція відома як значний туристичний центр. Населення — 259 263 особи (2012)[1].
Місто розташоване на 117 невеликих островах у Венеціанській лагуні Адріатичного моря, на відстані[2] близько 400 км на північ від Рима. Близко 60 тис. жителів Венеції проживають в історичній частині міста, 176 тис. — на материковій частині муніципалітету, ще 31 тис. мешкає на інших островах лагуни[3].
Венеціанська республіка в часи Середньовіччя та Відродження була потужною морською державою, плацдармом для Хрестових походів та важливим центром торгівлі. Венеція також відома рядом мистецьких рухів епохи Ренесансу. Місто відіграло значну роль в історії симфонічної та оперної музики; батьківщина Антоніо Вівальді.
За результатами опитування, що провів журнал Forbes серед фахівців у 2010 році, Венеція потрапила до дванадцятки найкрасивіших міст світу.
