Сергій Васильківський – поет українського малярства

 

Сергій Васильківський — речник національного реалістичного живопису ІІ пол. ХІХ ст. — початку ХХ ст. Він належить до вітчизняної пейзажної школи разом із такими митцями як П. Левченко, М. Ткаченко,  М. Беркос.

19 жовтня 1854 року у м. Ізюм на Харківщині народився всесвітньовідомий художник Сергій Іванович Васильківський. Нащадок козацького роду: дід – чумак, батько – писар.                                                  

У 1861 р. родина Сергія переїхала до Харкова. Тут почалося його навчання у гімназії, його дружба з Петром Левченком. Веселий живчик Сергій і тихий, сором’язливий Петро разом ходили на заняття, сиділи за однією партою. Обоє були захоплені музикою: Сергій прекрасно грав на кобзі, співав; Петро віртуозно грав на фортепіано. Обоє мали хобі: малювання. Їх учителем малювання у Харківській гімназії був учень Карла Брюллова у Петербурзькій АМ, колишній кріпак — Дмитро Безперчий. Обоє були закохані у дочку маестро – Софію Безперчу, яка обрала Сергія. Крім того, Сергій Васильківський паралельно навчався у художниці Марії Іванової-Раєвської. Після занять Васильківський поспішав до свого родича, поета (автора хіта “Ходить Гарбуз по городу”) Володимира Александрова. У його бібліотеці були твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, якими зачитувався Сергій.

Після п’яти років навчання в гімназії на вимогу батька Васильківський вступив до Харківського ветеринарного училища. Але 1873 року він залишив навчання, через неплатоспроможність і влаштувався працювати деякий час канцелярським службовцем при Харківському казначействі.

Нарешті Сергій зважився на розрив відносин із батьком, який не бажав бачити сина-маляра. У 1876–1885 рр. Васильківський навчався у пейзажному класі Петербурзької Академії Мистецтв у Михайла Клодта (1832–1902) і Володимира Орловського (1842–1914). Дотепний, гостроязикий Сергій подружився з Володимиром Орловським. Оскільки батько відмовився допомагати, Сергій зазнавав нестатків, жив у “казьонці”, на горищі в Академії, разом із Порфиром Мартиновичем, Опанасом Сластьоном, Геннадієм Ладиженським, Миколою Самокишем, Яном Ціонглінським. І хоч до Академії мистецтв у Петербурзі приймали представників різних національностей, а випускали тільки російських митців; друзі С. Васильківського лишилися українцями. Кожного літа вони їздили в Україну на пленери. Саме в цей час у Петра Левченка з’явився цикл сірих безлюдних селянських пейзажів і сонячні населені пейзажі, хатини Сергія Васильківського.

 

У 1879 р. за етюд з натури С. Васильківський одержав першу академічну нагороду — малу срібну медаль; 1881 р. здобув другу малу срібну медаль.

Після академії Сергій та Софія мали дилему: 1. Одружитися, але тоді Васильківський втратить право на безкоштовне стажування за кордоном. 2. Відкласти вінчання щоб Сергій міг поїхати в Європу. Софія вирішила чекати.

У березні 1886 року С. Васильківський разом із М.Самокишем виїхав за кордон. Він жив у Франції і подорожував Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою та Німеччиною, де познайомився з колекціями художніх музеїв. Одного разу у Ліврі українці копіювали, розмовляючи французькою, і раптом почули: “Хлопці, а від борщу не відмовитеся?” Звісно свій, українець І. Похитонов, який постійно жив у Парижі. Неймовірні шедеври Похитонова полонили Васильківського. Художник удосконалив майстерність, багато працював і виставляв свої твори у Паризькому салоні. Він навіть отримав унікальний дозвіл виставляти свої роботи коли, скільки завгодно без рішення комісії.

                                     Блакитна зима, 1915 р.

                              Весна, 1895 р.

                                             Весна в Україні

                                           Весняний день в Україні

                                           Вечір

                                     Вітряки, 1915 р.

                                      Гребля Квітки Основ’яненка (Харківщина)

Після повернення батько після 12 років мовчанки реабілітував сина. У рідному місті на нього чекала сумна звістка: не дочекавшись повернення коханого, померла від сухот наречена Соня Безперча, яка очікувала його 10 років. Після смерті нареченої Сергій Іванович Васильківський не шукав собі пари, залишився самотнім лицарем, віддаючи всі свої сили роботі. Тільки вісім років по тому в його житті з’явилась жінка – Тетяна Тимофіївна, колишня послушниця Курязького монастиря.

                                                                                                 Гуцульська церква в Зеленому

                                                 Журавлівка

                                            З полювання

Одна з найвідоміших робіт — “Козача левада” (1890 р.) — вражає соковитими барвами. Національний музей українського мистецтва у Києві позичив це полотно в Харківському музеї з ціллю його постійної експозиції у столиці, але через двадцять років харків’яни зажадали його назад. Ця робота — візитівка митця та один з кращих зразків пейзажного жанру в українському мистецтві кінця ХІХ ст. Її дуже часто копіюють та репродукують. Тут зображений пишний луг з його багатим різнотрав’ям. Здається, що пейзаж звучить і ворушиться…. За лугом блакитніє смуга дерев. Небо зі світлими хмарами дуже реалістичне, ефект освітлення переданий точно. Небо і земля майже порівну ділять композицію — це надає  полотну величі. Просторовість увиразнює фактура трав — ті, що попереду, детально промальовані, позаду – узагальнені.

                                                    Козача левада

                                           Козацьке подвір’я

                                       Кубань

                                   Літній день

Васильківський мандрував пішки Харківщиною і Полтавщиною, спускався Дніпром до Запоріжжя. Він захопився двома темами: козацтво та сільські пейзажі.

Одна із найулюбленіших тем С. Васильківського — українська козаччина. Будучи великим патріотом, він разом із М. Самокишем видавав альбом “З української старовини”, створивши для нього численні портрети полковників і гетьманів. Дещо із цих робіт можна побачити на львівській виставці. Художник любив доповнювати пейзажі постатями козаків — це могли бути озброєні вершники в степу або на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку. Найвідоміша серед картин — “Козачий пікет” (1888 р.), в її центрі — троє коней на світанковому лузі, а поруч, біля ватри, сидять козаки, які несуть варту в степу. Далина прихована у блакитно-ліловій імлі, соковиті степові трави та вологість повітря передані тональними градаціями кольорів. Жанрова сцена, позначена рисами історичного полотна, по суті залишається пейзажем.

                  

       

          

                           Вибір полковником Мартина Пушкаря

                            Козаки

                                                        Козак на чоті

                                                 Козак в степу

                                                  Козацька чота

                                   В Суботові

І. Рєпін ревниво ставився до колеги через його посвяченість козацькій старовині, старий майстер навіть звинувачував Васильківського в сухості малярського стилю. Проте  Рєпін лише частково мав рацію — пейзажні роботи вдавалися харків’янину блискуче, але коли він урізноманітнював їх запорожцями — ситуація ставала дещо надуманою. Сьогодні це можна порівняти з колажем, оскільки художнику не завжди виходило витворити цілісне повітряно-колірне середовище.

                                         Річка.Полудень

                                      Сільська вулиця в Україні, 1890 р.

                                    Сковородинський псалом

Твори Васильківського, сповнені південного українського сонця, побували на виставках у Петербурзі, Паризькому салоні. Про них дуже схвально відгукувався П.Третьяков. За картини, створені під час пенсіонерського відрядження, – «У Піренеях», «Вигляд на Безансон», «Ранок у Безансоні», «Зима в Іспанії», «Булонський ліс взимку» – Рада Петербурзької Академії мистецтв мала присудити йому звання академіка, але не наважилася… Мріючи про створення в Харкові великого національного музею, Васильківський заповів Музею Слобідської України 1340 своїх творів і велику суму грошей. Зібрання його творів у Харківському художньому музеї є найбільшою колекцією полотен художника в Україні. Його доробок налічує понад три тисячі творів, більшість з яких втрачено під час другої світової війни, але й те, що залишилося, вражає нащадків художньою довершеністю.

                                     Спекотний полудень

                                   Стара церква на Бойківщині, 1900 р.

                                           Україна.Літній пейзаж

                                   Українська церква

                                                                             Хата в Опішні

                                                                     Церква в с.Ходорові на Київщині

                                            Червона хата

                                       Чумаки, 1903 р.

                                       Шлях Ромодан

                                              Шукач сонця

 

                                       На волах

                                         На околиці села

                                           На Полтавщині

                                        Над річкою

                                     Околиці Полтави

                                      Подарунок. А мати, що скажуть?

                               Ранок

9 жовтня 1917 року у Харкові, не приходячи до свідомості після інсульту, помер 62-річний Сергій Васильківський. Непритомним був кілька днів: щось співав, говорив про козака Голоту. Про найбільшого художника України говорять: “Васильківський у живописі – це Шевченко в літературі”.