«Малювати оголене тіло не гріх…»

Оголене тіло жінки-спокусниці приваблює завжди.Художник вперше роздягнув жінку заради мистецтва десь зо 20 тисяч років тому. Щоправда, і смаки щодо жінок були тоді іншими. Як стверджує історик мистецтва Наталя Космолінська, головним критерієм привабливості жінки була її спроможність народити якомога більше майбутніх мисливців за мамонтами. Саме ці материнські якості і втілив первісний скульптор у фігурках, які тепер називаємо палеолітичними Венерами, – через їх надто пишні форми…

А от вперше побачили у жінці Жінку митці античності. “Саме від Давньої Греції і дотепер символом жіночої вроди в європейській культурі стає Афродита-Венера, спокуслива богиня кохання. Щоправда, після доби античності з її культом оголеного тіла маятник смаків суспільства шарпнуло у зворотний бік: християнська релігія затаврувала жінку як “посудину диявола”. Аби врятувати чоловічу половину людства від згубної спокуси, жінку загорнули по самісінькі очі у безформний одяг, а митці змушені були зображувати її виключно в цнотливому образі Божої матері, святої мучениці. Оголене тіло могло “просочитися” у мистецтво лише у вигляді Єви. З Біблією ніхто не наважувався сперечатися – що поробиш, перші люди, створені Богом, таки не мали на собі одягу”…

Ренесанс почав відроджувати античні ідеали краси. “Саме митці доби Відродження пригадали, що людину створено за образом і подобою Всевишнього, тож її тіло є відбитком її божественної суті. Отже, малювати оголене людське тіло не гріх, а радше гімн на честь Господа. З легкої руки Мікеланджело, Рафаеля, Ботічеллі, Тиціана ню нарешті отримало “постійну прописку” не тільки у світському, а й у сакральному мистецтві”. Наприкінці ХІХ століття художникам набридло копіювати дійсність, і митці почали “розчиняти” та “деформувати” м’які обриси жіночого тіла. Експерименти завершились “чорним квадратом”… “Упізнати в авангардних ню класичний силует спокусниці було складно. Радянський Союз пішов ще далі середньовічних упереджень – сексу ж в країні не було. Образ жінки в радянському мистецтві – ватянка і гумаки. Оголене тіло у виставкових залах каралось не менш жорстоко, ніж в ісламському фундаменталізмі. Чи не єдиний виняток – революціонерка у червоній хустині, яка годує груддю майбутнього будівника комунізму. Сучасні українські художники надолужують згаяний час – на вітчизняному арт-ринку ню існує без жодної цензури, на будь-який смак і гаманець”. І Віктор Жмак у своїх творах переконує нас, що людське тіло – прекрасне.

                                                 Черешні

                                                       Ліза

                                                    Після танцю

                                                           Спинка