Ой попід гай зелененький Ходить Довбуш молоденький…
Він на ніжку налягає, Топірцем си підпирає.
Топірцем си підпирає На легенів покликає.
-Ой ви, хлопці, ви молодці! Набивайте по стрівбочці,
Та будемо раду мати, Де підемо розбивати.
Тепер, хлопці, ідім спати, Бо рано маєм вставати.
Та вставайте всі раненько, Убирайтеся борзенько.
У постоли шкірянії, У волоки шовковії
Гей ви, хлопці, ви молодці Ідім, браття, разом в гості,
Бо я іду до тай до Дзвінки До Штефанової жінки.
Ідім, браття, всі за мною, Та й угори, та й скалою.
Нумо, хлопці, нумо свистом Замітає стежки листом,
Ой же бігом, хлопці, бігом – Западають стежки снігом.
-Олексику, батьку наш! Не ідім ми в той Космач.
Дивний нам сон снив на вас, Що там зрада жде на нас.
Ми-бо тілько вже гуляли А пригоди не зазнали.
Тепер вона є над нами, Молодими легінями.
– Хлопці, мої молодії, Які ж бо ви безумнії!
Я зрадниці не боюся, Я де схочу добудуся.
А ви, хлопці уважайте, По дві кулі набивайте.
Будьте усі під горою, Під високою скалою.
А я піду запитати – Чи всім дасть нам вечеряти.
– Чи спиш, кумо, чи ти чуєш? Чи вечерю нам готуєш?
– Ой не сплю я та все чую, Вечероньку я готую.
Вечеря та славна буде, Усім людям дивно буде.
Чи спиш, серце, чи ти чуєш, Чи Довбуша заночуєш?
Ой я не сплю та все чую, Розбійника не зночую.
А Штефана нема вдома, Та й вечеря не готова.
Штефан пішов на роботу, Повернеться аж в суботу.
– Чи будеш сама втворяти, Чи буду двері ламати.
– Не кажуся добувати Та не піду й отворяти.
– Пускай, суко, враз до хати, Щоб дверей не виваляти!
– Ще б сім років сил кохати, Аби мої замки знати.
В мене двері тисовії На них замки сталевії
– Не поможуть замки твої, Як підложу плечі свої.
Довбуш плечі підставляє, Штефан пушку набиває.
– Не з моєї, душко, волі Є сам Штефан у коморі.
Лишень Довбуш двері вхилив – Штефан Дзвінка з поду стрілив.
Не так в серце – в праве плече, А з лівого кров ся тече…
– Ой Штефане, ти Дзвінчуку, Ой звівс мене через суку.
– Було тільки не гуляти, Суці правду не казати.
Бо у суки стілько віри, Як на бистрій воді піни.
– А то файно ти си вдало – Коби хлопці за то знали!
На мак би тя порубати Жінку твою постріляти.
Та кричав би-м – не до кричу, Та свистав би-м – не до свисну.
Свиснув Довбуш в білі пальці – Збіглись хлопці, як баранці.
– А де ж ви, хлопці, забавили – Смерті мої не виділи?..
– Олексику, батьку наш, Чом не слухав же ти нас?
Де ми тільки не бували, Та ми зради не видали.
Тепер зрада та й над нами, Молодими легінями.
Ой, Довбуше-Довбущуку, Чом же-с не вбив оту суку?
– Як же я ї вбити мав, Коли щиро ї кохав.
Паде сльоза із барвінка, Довбуша вбив зрадник Дзвінка.
– Приближіться, хлопці, д’мені… Ой як же тяженько мені…
Ой ви, хлопці, ой ви мої, Беріть мене з хати тої.
Ти, Іване, ба й Рахівський, Бери мене по-легінськи.
Положи мя тут під бука – Буде ту нам всім розлука.
– Олексику, батьку наш! Порадь же ти тепер нас.
А чи суку порубати, А чи її постріляти?
– Найте, хлопці, не рубайте, Найте, хлопці, не стріляйте.
Вна дев’ять раз побожила, Свою душу погубила.
Однако мні в землі гнити – Єї душа ме бідити.
Лиш сю хату запаліте, Однак суки не киніте.
– Олексику, батьку наш! Порадь же ти тепер нас.
Як вірлята без вірлонька, – Так ми бідні без татонька.
Як нам, батьку, вже гуляти, Як нам замки добувати?
Та і де нам побувати, Красний вік свій вікувати?
– Не йдіт, хлопці, розбивати, А йдіт, хлопці, газдувати.
Сріблом-злотом поділіться, Чесно, файно розійдіться.
Штефанові дайте мірку, Що любив я його жінку.
Штефанисі дайте сала, Що вона мене кохала.
І топірці занехайте, Людську кровцю не зливайте.
Людська кровця не водиця, Проливати не годиться.
Ой ви, хлопці, ви молодці Візьміть мене на топорці…
Беріть мене на топори, Занесіть ня в Чорні гори.
В Чорні гори в ту долину, Де родився там загину.
Де любив-єм усе бути, Там би мені вже й гинути…
Ой там стоє дві ялиці, То дві мої є сестриці.
Стоє там два явірчики – То є мої два братчики.
В Чорні гори занесіт мня, На дробен мак посічіт ня.
Ялиночку прирубайте, Моє тіло прикривайте.
На й ляхи ся не збиткують, Моє тіло не чвертують.
Знищим шляхту – наше горе Заспівають рідні гори.
Не журися, Україно, Ще повстане Верховина!
Я сама з Печеніжина. У нас є музей О. Довбуша. Тут слова з цієї пісні дещо інші, як у нас співають. Я є церковний диригент і вчитель музичного мистецтва та предмету “Мистецтво”. Маю теж свій сайт, де в основному розміщую конспекти по “мистецтву”. Заходьте в гості на сайт. Мене можна знайти на webnode (персональний сайт Соколишин Галини Іванівни)
Я працюю директором школи. По спеціальності – вчитель фізики. Дякую Вам за коломийки. Я їх збираю. Мало є книг з коломийками, особливо жартівливими і сороміцькими. Тому показую їх на сайті, щоб люди знали. Багато маю літератури про опришків і Довбуша, побував у багатьох місцях, але у Печеніжині, на жаль, не був. Чи проводиться у Печеніжині ще фестиваль коломийок?