У середньовічних картинах природа – дерево, гора, річка – значима лише як символічні позначення місця дії сюжету. Живописці епохи Відродження більш уважно зображують навколишній світ. Природа сприймається ними як пізнаваний простір, підпорядкований ясним і точним законам. Але на їхніх картинах прекрасна природа найчастіше показана тільки на дальньому плані, за героями релігійних чи історичних сюжетів, вишуканий фон за спиною портретованогї людини.
На початку 17 століття пейзажний живопис, зберігаючи ще зв’язок з традиційними картинами, починає знаходити самостійність.
Але історія справді самостійного пейзажного жанру починається в Голландії. Відстоявши в кровопролитній війні свою незалежність від іспанської корони, жителі цієї суворої землі неймовірними зусиллями відвойовували у моря і захищали від затоплення кожен клаптик суші. Напевно, тому так трепетно ставилися голландські художники до зображення скромної, але такою милої їхньому серцю природи. На їхніх картинах ми бачимо світ таким, яким він поставав перед їх очима: пустельні дюни з самотніми деревцями, знамениті вітряки, човни, що пливуть по каламутній річці , криті соломою хатини та міські вежі.
На початку 70-х рр. 19 століття у Франції група молодих художників вперше в історії мистецтва стала писати не в майстерні, а під відкритим небом: на березі річки, в полі, в лісі, на вулиці.
