«А я ж так,  лягаючи і встаючи,

    тільки і мрію, щоб стати художником»
Катерина Білокур

Життєвий і творчий подвиг талановитої художниці Катерини Василівни Білокур не має аналогів у світовому мистецькому просторі. Нелегкими були її стежки і дороги, але мала вона «в серці те, що не вмирає», а тому, навіть в найскрутніші хвилини життя, не дозволила зневажати «душі своєї цвіту».
І перемогла.      

Однією з найяскравіших за своєю емоційною силою впливу і найвідоміших є картина «Цар колос».
Усе в композиції підпорядковане розкриттю тематичного вузла твору – життєдайній силі хліба, колосу. Картина одразу стала знаменитою та, на жаль, не збереглася, не дійшла до наших днів (не повернулася з виставки в Парижі 1957 р.). Розуміючи значення цього твору, художниця зробила варіанти картини (1949-й і 1950-ті

У роки окупації Катерина майже не малювала. Та все ж  у 1942-1943-му створює одну з кращих композицій «Квіти  на блакитному тлі», яку дарує  Київському музею Тараса Шевченка. Після визволення села від фашистів Катерина Білокур створює  найкращі свої твори – «Буйна», «Декоративні квіти» (1945), «Привіт урожаю» (1946).

 

П’ятдесяті роки становлять вершину творчості художниці. У 1954 році в Парижі на міжнародній виставці демонструються  її картини, які високо оцінив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова:«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї на цілий світ!».¹

Через два роки Катерині Білокур присвоєно було звання народної  художниці України. У богданівської художниці з’являються учні: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Галина Самарська.

Особливе місце у спадщині Білокур посідає графіка. Після відвідування Київського музею Т. Шевченка вона зізнавалася: « А я й не знала, що малюнки олівцем – то цінність. Їх  треба берегти, не  вважала їх за мистецтво. А виявляється , то й назву свою має – графіка! А я ж усі свої малюнки викидала! Нащо ж так робити?».²                                           

Графічні праці Катерини видають у ній серйозного, вдумливого дослідника натури, фіксатора суттєвих  прикмет. Це сприйняття баченого уже відчутне в «Портреті Софії Журби» (1940 р.), намальованому олівцем, і особливо масштабно передано в автопортретах 1950, 1955, 1957 років, які виконані в тій самій техниці.    

В останні роки життя Білокур захопилася акварельною технікою, що засвідчують численні композиції, зокрема: «Багрянець осені» (1950-ті роки), «Гай» (1955), « Напровесні» (1958).  Усі вони витримані в одному стильовому ключі –  передачі психології стану природи. Художниця спізнала чари визнання, успіху, радощі від спілкування з друзями, однодумцями, котрі мешкали в Києві та інших містах, були для неї теплими промінцями серед гіркого буття. Два останні роки життя Катерина Василівна майже не працювала. Все гостріше, болючіше підступала страшна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати, яку необхідно було доглядати. Тяжко доживала свої останні місяці, тижні, дні на Землі геніальнаособистість, одна з визначних постатей ХХ століття художниця Катерина Білокур. Померла Катерина Василівна Білокур 10 червня 1961 року у лікарні.

Велика посмертна слава прийшла згодом. Прийшов час на пошанування: картини художниці експонуються в музеях України; постали три пам’ятники на її рідній землі; відкрито в Яготині картинну галерею, де експонуються її роботи і твори українських художників , присвячені її пам’яті; в Києві з’явилася вулиця Катерини Білокур; видано альбоми, книги, мистецтвознавчі дослідження; створено науково-документальні та художні фільми; засновано премію імені Катерини Білокур.

І сьогодні в нашій пам’яті історія життя і творчості Катерини Білокур – це найчистіша пісня серед тих пісень, які витворив наш народ упродовж багатьох віків свого волевиявлення. Воістину народна – в творчості, думках, покликанні, стверджуванні й світовій шанобливості до її Таланту.

Катерина Василівна Білокур народилася 7 грудня 1900 році в селі Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Київської області) в селянській родині.  Приблизно у 6-7 років Катерина навчилася читати. Батько і дід спочатку допомагали їй у цьому, але були здивовані власними успіхами дівчинки. На сімейній раді було вирішено – у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так вміє,  «на цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася», -згадувала потім Катерина Білокур.

Коли саме майбутня художниця почала малювати- сказати важко, але, очевидно, це відбулося не в дитинстві, а вже в отроцтві. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна.  У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як усі вважали, заняттям. Було вжито невідкладних заходів – різки та найсуворіша заборона малювати. Відтепер дівчинці доводилося творити потайки. У день працювала в полі, на городі, а увечері, попоравшись у господарстві, до ночі малювала. Пензлі виготовляла сама із щетини, використовувала фарби, які робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалося діставати й олійні фарби. Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети.

У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала атестата про середню освіту. Отож  мусила всього досягати самотужки. Неабияким поштовхом став для неї приклад французької художниці Рози Боньор, про яку випадково дізналася, прочитавши нарис М. Горького «Н.  А. Бугров». ЇЇ вразило, що картини з квітів цієї художниці експонувалися в салонах, продавалися за шалені ціни. І в голові, як блискавка, спалахнуло: «Як це так, французька художниця картинами з квітів може дивувати світ, а наші українки –нездари?!».

І вона накинулася на малювання з ще більшою пристрастю. Навчителем для неї стала жива природа. З раннього періоду творчості збереглися портрет сестри Олі Білокур (1928) та колгоспниці Тетяни Бахмач (1932). Пізніше малює переважно квіти, вчиться компонувати, поєднувати кольори у єдину гармонійну цілість. В другій половині 30-х – у 40-х роках опанувала техніку живопису. Наставники в оволодінні масляним живописом у Катрі Білокур, очевидно, усе-таки були. Хтось навчив її ґрунтувати полотно, тому що спочатку вона намагалася писати безпосередньо на полотні, але картини швидко темніли і тухли. Можливо, їй допоміг вчитель Іван Григорович Калита, теж художник-аматор, а можливо – іконописець із Смотриків, єдиний художник, якого поважав її батько.

В 1934 році Катря Білокур створює «Берізку» – одну з трьох картин, що принесли їй всесвітню популярність. Через рік народжуються «Квіти за тином» – інший прославлений шедевр.

Настає 1939 рік. Катерині Білокур 39 років. За сільськими уявленнями, вона вже стара, і до того ж дивачка, що усе квіточки малює. Але, здається, саме в 1939 році часи випробувань для неї минають. Втрутився випадок або доля. Художниця відвідала двоюрідну сестру Любов Тонконіг, що жила через річку, і там, гостюючи, почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні прославленої Оксани Петрусенко. Чи то пісня, чи то голос, а може  і те, і інше так вразили Катерину, що вона всю ніч просиділа над листом – і вранці відправила його за досить незвичною адресою: «Київ, Академічний театр, Оксані Петрусенко». І, хоч на конверті не було точної адреси, лист дістався Оксани Петрусенко. Вражена драмою, яку описала в листі Катерина, вона все зробила, щоб у Полтаві зацікавилися художницею. Невдовзі звідти до Білокур приїхав художник Володимир Хитько, який зачудувався її картинами.

Вже в другій половині 1940 р. в Полтаві було влаштовано першу персональну виставку, а саму її відрядили на два тижні до Москви для ознайомлення з художніми музеями, в поїздці її супроводжує Володимир Хитько.  Лише на сороковому році життя про Катерину Білокур заговорили як про самобутню мистецьку особистість.Але чорним круком прилетіла в українську землю велика трагедія – війна. За свідченням самої художниці у полум’ї війни загинуло 11 картин, згоріли разом з Полтавським музеєм.