Едвард Козак (1902-1992) український карикатурист, гуморист, художник, письменник, іконописець, редактор і видавець. Створив образ Гриця Зозулі — тип українського мудрагеля-селянина, “хитрого сільського філософа, в уста якого вкладав неповторні монологи”. Козак – карикатурист за покликанням. Він і майстер моделювання смішних (або гірких) життєвих ситуацій, і майстер підмічання конфліктних сцен, і майстер типажу. “Говорять, що деякі обличчя не надаються до карикатури, – писав він у 1934-у році. – Таких людей нема, бо людину з обличчям без виразу ніхто на вулиці не пізнав би”. Майже кожна праця художника в цій ділянці практично підтверджує цю думку. Багато рис його мистецтва вказує на вершинний успіх української карикатури.
Дзямайди
Д З Я М А Й Д И були всюди. То такі, жи – недовидів, недодумав, забув си, запізнив, не гадав або не дочув. Ніс у мішку овес, недовидів, жи мішок деравий і не знав, що сипле си, ба й не відчув, жи мішок став лекший, аж овес висипав си увесь, тоди спамєтав си і вибив жінку за то, жи не ввиділа. Дзямайдів сегодни тиж нам не бракує. Найважніші сидєт дес на самій горі і фурт кажут єдно, жи не предвиділи.
Гули
Г У Л А – то був чоловік тупий, єк бритва, але статури був поважної, і через тото вібирали його в селі війтом. Писати вмів, чи не вмів, важне було, аби знав, де прибити печєтку. Хоч би єк у тім був обізнаний, то трафлєло си, жи єк прибива якійс жінці печєтку на свідоцтві моральности, то печєтка відбиласи догориногами. То був видимий знак, жи тота моральність у жінки не була цалком в поритку. Звикле пироги у селі їли лише у неділю, бо тоди мали жінки чєс наліпити. Оден війт тим у селі ріжнив си, жи казав війтисі варити пироги і в будний день.
Сиромудрці
С И Р О М У Д Р Ц І – то так, єк би сільські науковці. Були межи ними письменні альфабети, але трафив си чєсом такий, жи хоч письма не знав, вічитував всьо, що було в газеті написано, навіт, єк тримав єї догориногами. Єк два таких зійшло си, то оден читав щос на голос, а другий слухав і казав, жи то не так. На всьо мав свій розум і своє ліпшезнавство. Сиромудрців тепер тут наїхало доста. По більшій части сидєт по ружних барах і працюют науково, що оден надумає щос мудре, то другий моминтально заперечує.
Фудули
Ф У Д У Л А М И в нас називали таких, жи дерли носа повище хмари. Такий ходив гоноровий,запишений і дивив си згори на такого, жи або мав два-три морги грунту, або чимос єнчим фудулі не дорівнював. Або фудулиха, єк ішла селом, то шуміло за нею димками, аж порох си курив. Був оден, жи не мав ані маєтку, ані чобіт, йно ходаки, але носа задирав високо, не знати чого. Запитали си його чого так си фудулит, то відповів, жи має чого, бо він з княжого роду. І вірахував на пальцьох, жи тот єго рід сєгає аж до самого Рурика. Вмів напамєть сказати історію України, хоч не вмів ані читати, ані писати.
Бульбани
Б У Л Ь Б А Н І В було доста в кождім селі. Такому, жи з того кореня вродив си, було одно важне, аби напхати черево, нич більше єго не интересувало і до нічого більше в громаді не прикладав си. Він то, ще перед войнов, казав, жи ніхто єго з хлопа не скине і був у тім переконаний, аж прийшли такі, жи скинули… Бульбани мают одно корисне, жи твердої натури і годні перебути найгирші чєси і найбільшу неволю, аби йно мали трохи бульби.
Кооператори
У нас казали “к о р п е р а т о р и”, бо так лекше вімовити. Найперше йшов сам справник. Він всьо тримав у руці, бо був щирий патрийота і казав жінці вішити йому на сорочці – “боріте си, поборите”. Такий, то душу давав за Україну, йно жи ніхто не брав. За ним ішо голова. Він мав цалу корпоративу у протокулах, бо єму найбільше си розходило, аби мав гонір, і аби єго люди шанували. На кінці ішов крамар. Фурт мав при собі ключі від крамниці, а в крамниці на полици цукеерки і кобаса. Звикле зєвляла си в корпоративі Манька, така он, єк на образку, або подібна. Тоди наганєли крамара з Маньков і брали другого.
Специфіндер
С П Е Ц И Ф І Н Д Е Р то такий, жи розумів си на ружній машині і знав, єк попсувати кождий замок. Вмів сам собі всьо змайструвати. Дес роздобув раму, дес керовницю, колеса віробив з вербової лози і – ровер готовий. Дівчєта за таким пропадали, бо розумів си на річи і чєс до чєсу брав котрус на раму і їхав через село на парду. Рахува си патрийота, читав ружні календарі і носив, мазапинку.
Присяжні
П Р И С Я Ж Н І – то були громацкі урєдники. Дайминато, єк трафило си жи єкійс газдині забили курку на чужій грєдці, то кликали присєжних. Тоті бадали річ на місци, чи була курка на грєдці чи не була, чи курка стара чи молода, чи несла си чи не несла си і тим подобно. Відповідно до того таксували, чи си належит, чи не належит, і кілко за забиту курку.
Завадії
З А В А Д І Й до бійки найперший. Що де музики, що де весілє, то зараз – музика гальт! – і зачинає си бійка. Завадій, навит єк мав дівку, то не власну, але таку, жи відібрав від другого. Але женити си не квапит си, бо знав, жи він доти моцний, доки нежонатий. Єк вженит си то грунтовно си відміти і такий си зробит, жи не до пізнання.
Вітрогони
Були такі, жи фурт кудис си за вітром, а вітер за ними. Але ані вітер єх, ані вони вітру не піймали. На музиках такий, єк вхопив дівку в танец, то вітрєс з неї всьо що мала. Не багато бракувало і пішла би додому без димки. Такий був у танци, а ще гирший у роботі.
Коцюбеї
К О Ц Ю Б Е Ї – були такі, жи розуміли си на коцюбі. Єк згорнути жар у печи, котрим кінцьом догори ставити коцюбу у куті і котрим кінцьом викидати поза поріг на двєр, аби відвернуло бурю чи град. Єк де у селі вібухала революція, то коцюбейчихи йшли до штурму на самім переді. На коцюбах їхали відьми на Лису Гору, але тоті старші, бо прості відьми сідали на звиклий віник або мітлу.
Поющія
П О Ю Щ І Я – були у нас у кождім селі такі самі. Ставали в церкві коло дєка і помагали співати : чи то “попеченіє”, чи кондаки, чи то апостола – “отпавлочтеніє”. Співали кождий своєм голосом: козячим, або баранячим, або цапячим, або телячим, рахувати – єк до особи. Такі були тоті “поющія” у Старім Краю, такі самісінькі є ще сегодни тут в кождім місті і в кождій парафії. Нич ані раз си не змінило.
Ярмаркові
Я Р М А Р К О В И Й – то був цілий наш нарід. Ярмарок то була річ велика і важна. Єк би наш чоловік припустив зо два ярмарки, то зіхеровни занедужів би. На ярмарку продавали, купували, торгували, били в руки і гукали: – Гендель-мендель, спустіт, газдо, пєтку? – Нє, не спущу! – Нє? – Нє! – Нє? – Нє! І, знов – трах по руках! – Нє? – Нє! І так без кінцє, аж котрийс си змучив і спускав з ціни пєтку, або пєтку докидав. Такий то був наш крайовий “супермаркет”.
Музики
М У З И К І В мусіло бути найменше три: скрипка, клярнет і бас. Чєсом були ще цимбали, решето, а пізнійших чєсів – бубон. Грали просто, без нутів, єк казали, “від уха”. Ходили музики грати від села до села, від одного весілля на друге, поки не зайшов піст. Тоди тот музикант завішував скрипку на колку, а сам лєгав відсиплєти тото, жи у мясницьох не доспав. Постів тоди було багато, то й музикам бідно жило си. Більше спав, чим грав.
Байтали
Б А Й Т А Л А – то був такий, жи вмів оповісти ружної байки, визнавав си у світовій прахтиці і знав, єк людьом гнути байдиги. Було, в неділю, посідают баби коло фоси і байтала вже межи ними, фурт щос говорит і не заикуєт си: єк він воював, єкий де нарід у світі, і де єка планета на небі кружлеє, та єку ворожбу Михальда пророкувала. Таких байталів і тепер є доста, йно жи на вітер говорити не хотят. Списуют тото всьо на папери і пускают у книжці межи нарід.
