“Поет живопису”, “перший український імпресіоніст” – так часто говорять про Миколу Глущенка. Мало кому з вітчизняних художників творили справжні настільки вільно – за часів розквіту соцреалізму. Він був одним з найуспішніших і модних художників у Парижі. Його роботи виставляли поруч із творчістю Пікассо, Матісса, Ван-Гога. Але була й інша сторона медалі. Він був радянським розвідником. Але перш за все він був людиною, яка просто хотіла повернутися додому.
Автопортрет,1925
Микола Петрович Глущенко народився 17 вересня 1901 в Новомосковську, нині це Дніпропетровська область. У дев’ять років він поступає вчитися в Комерційне училище в Юзівці (Донецьк), але вже тоді проявляє неабиякі здібності до малювання: копіює картини з козаками, готує декорації для аматорських вистав.В сімнадцять молодий Глущенко був мобілізований до лав білогвардійців. Незабаром із залишками розбитої армії Микола потрапляє в табір для військовополонених у Польщі, звідки біжить до Німеччини. Глущенко йде навчатися малюванню в школу-студію Ганса Балушека. Гетьман Скоропадський оплачує його освіту в Берлінській вищій школі образотворчого мистецтва. Обдарованого юнака підтримують представник УНР в Берліні професор Роман Смаль-Стоцький і письменник Володимир Винниченко. Молодий художник заводить дружбу з Олександром Довженком, що працював у той час у радянському консульстві в Берліні. Олександр Петрович розповідає Глущенку про Україну – прекрасну і тепер таку далеку. Художник мріє повернутися на батьківщину. Але ціна повернення колишнього білогвардійця висока – він повинен стати розвідником. У 1925 році, після здобуття освіти, Микола вирушає до столиці мистецтва – Парижу. Тут до нього приходять успіх і визнання. В 1940 Глущенко за дорученням спецслужб організовує виставку радянського мистецтва в Берліні. Він на п’ять місяців раніше Ріхарда Зорге повідомляє Сталіну про підготовку Німеччини до війни з Радянським Союзом. В останній день виставки її відвідує керівництво Рейху на чолі з Ріббентропом, який почесно вручає Глущенку альбом акварелей Гітлера. У 1944 році Микола Глущенко нарешті зміг оселитися в Києві. Професор Київського державного художнього інституту з 1939 року. Тепер він повністю присвячує себе живопису – кар’єра шпигуна підійшла до кінця. Але повністю вільним Глущенко бути не може – його засуджують за імпрессіоністічную манеру, намагаються зламати. В цей час художник змушений писати роботи в дусі соцреалізму. Перед смертю в 1977 році Глущенко заповідає своїй дружині спалити двісті п’ятдесят своїх полотен – картини, які були створені під тиском цензури. Микола Петрович не хотів, щоб про його творчість судили за такими роботами. Народний художник УРСР (1944). Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1972). Народний художник СРСР (1976).
